Медичний заклад вторинного рівня
м. Калуш, вул. Медична, 6

Медики Калуської ЦРЛ: «Ми допомагаємо бучанцям, бо вони пережили трагічні дні окупації»

Медики Калуської ЦРЛ: «Ми допомагаємо бучанцям, бо вони пережили трагічні дні  окупації»

Назва міста Буча стала відомою у світі, коли всі новинні сайти облетіли кадри з його вулиць, на яких лежать трупи вбитих мешканців. Місто, звільнене від російських окупантів 1 квітня цього року, вразило братськими могилами городян, по-звірячому закатованих рашистами, які цілий місяць тут лютували.

Не без допомоги медиків Калуської ЦРЛ, але про це пізніше, нам вдалося розшукати в Калуші свідків моторошних подій в Бучі. До нашого міста ще в середині березня евакуювалася родина Пінчуків. Отже, знайомимося: Зоя Савеліївна Пінчук, 74 роки, викладач сольфеджо Бучанської музичної школи та її дочка Ірина Анатоліївна Буряк, 53 роки, викладач тієї ж школи.

‒ Розкажіть, будь ласка, трохи про себе, про вашу родину.

З. П.: – Я колись закінчила музичний інститут в тодішньому Кіровограді. Все життя віддала музиці та викладацькій справі по класу сольфеджіо та музичної літератури. Маю 55 років трудового стажу. Ми з чоловіком Анатолієм Пінчуком, теж музикантом, розпочинали свою трудову діяльність на Одещині у місті Рені. Він у свій час закінчив Одеську консерваторію по класу духових інструментів. Потім ми перебралися поближче до Києва й оселилися в Ірпіні, згодом – в сусідній Бучі. Там продовжували викладацьку роботу. Спершу мій чоловік був директором Ірпінської музичної школи, а в 1999 році Анатолій Петрович став ініціатором створення Бучанської дитячої школи мистецтв імені Левка Ревуцького. Довгі роки він був її першим директором, має звання Почесного громадянина міста Бучі. Ми з ним і досі працюємо в цій школі, так само як і моя дочка.

І. Б.: – Наша родина взагалі повністю пов’язана з музикою. Я піаністка, викладаю по класу фортепіано. Мій молодший брат Володимир Пінчук є учасником Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди. Моя дочка та зять також професійно займаються музикою.

‒ Де і як вас застала війна?

З. П.: – 24 лютого усі ми прокинулися десь о 05:00 від вибухів, що лунали здалеку, але їх було добре чутно. Коли підтвердилося, що це таки дійсно повномасштабна війна, довелося поспіхом збиратися, щоб вийти з будинку в укриття, бо канонада наближалася. Мій чоловік ще не поправився від наслідків інсульту, тому йому було особливо важко витримати ці приготування. Хоча речей практично жодних з собою не взяли, тільки сумочки з документами та верхній одяг.

І. Б.: – Ми з батьками живемо в різних під’їздах однієї й тієї ж панельної дев’ятиповерхівки, тому я допомогла їм вибратися з квартири.

До слова, моя дочка з зятем та онукою на момент початку війни гостювали на Львівщині. Буквально наступного дня вони мали повертатися додому, але вирішили залишитися на заході України. Зараз мій зять мобілізований до лав ЗСУ.

З. П.: – Нам сказали перебиратися до найближчих сховищ. Ми вирушили до нової гімназії на сусідній вулиці Вишнева, яка у двадцяти хвилинах ходьби від нас, оскільки там міцні та товсті перекриття.

Як зайшли до підвалу гімназії 24 лютого, так практично безвилазно там і просиділи аж до 11 березня, вважайте що 16 днів. Людей набилося у тому підвалі, як потім з’ясувалося, десь зо дві з половиною сотні: старики, жінки, молодь, діти, навіть немовлята в дитячих колясочках. Спали на підлозі на тонких матах. Перші п’ять днів ще були світло й вода, потім усі ці блага зникли, оскільки у місті чулися безперервні вибухи.

‒ І як ви виживали після того, як залишилися без світла і води?

З. П.: – Було дуже сутужно і страшно. Чоловіки вибиралися на вулицю, збирали гілки і хмиз на розпал. Сміливці ходили по воду до криниці. Жінки брали з гімназійної їдальні каструлі й казани, розпалювали під ними вогонь і готували якусь їжу. Так ми протрималися десять днів.

І. Б.: – Нам хтось порадив при авіанальотах та при обстрілах з важкого озброєння ставати попри стіну, щоб в центрі підвалу не було нікого, бо при руйнуванні саме посередині будуть найбільші завали перекриттів. Тож ми, бувало, годинами усі стояли, притискаючись до стін.

У перші дні я ще змогла вирватися на поверхню, коли збігала до сусідів, щоб залишити у них наших двох котів. Потім почалися безперервні обстріли, видно було, як палали сусідні багатоповерхівки, а деякі будинки були вщент зруйновані.

Важкі бої точилися, як ми потім дізналися, на Вокзальній вулиці та на околицях Бучі з боку Ірпеня.

Як вас тут зустріли? Як вам наш край?

З. П.: – У Калуші ми побачили доброзичливих та чуйних людей. Нас тішить сердечне ставлення до нас, і від цього стає легше. Мені тут навіть встигли зробити хірургічну операцію на сітківці ока, причому безкоштовно.

Днями ми з дочкою прочитали статтю у газеті, де йшлося про те, що до Калуша евакуювався відомий київський лікар-офтальмолог, кандидат медичних наук Володимир Мельник, який взявся лікувати пацієнтів у вашій Центральній районній лікарні. Мене давно турбувало око, тому я подумала, що було б непогано звернутися до столичного світила, раз він практикується в Калуші. Ми проконсультувалися у нього, і виявилося, що у мене катаракта на оці, тому потрібна операція. Я сказала, що не зможу оплатити її. Але коли Володимир Мельник дізнався, що я з Бучі, категорично заявив, що зробить мені операцію та не візьме за це грошей.

Головний лікар Калуської ЦРЛ Іван Красійчук дав вказівку персоналу лікарні провести усі необхідні обстеження теж безкоштовно. При цьому медики казали нам: «Ми допомагаємо бучанцям, бо в їхньому місті наші Збройні сили зупинили ворога і не пустили їх на Київ, а вони пережили трагічні дні окупації!».

Операцію мені зробили 19 квітня. Її провів Володимир Мельник, якому асистував калуський лікар Ярослав Бук. Я безмежно вдячна панові Мельнику та всім медичним працівникам калуської лікарні за їхню роботу, за людяність та турботу.

Підготував Володимир Пухир.