Медичний заклад вторинного рівня
м. Калуш, вул. Медична, 6

Свій шлях у медицину і хірургію зокрема він обирав самостійно

Свій шлях у медицину і хірургію зокрема він обирав самостійно

Професія лікаря належить до числа тих, освоїти яку, здавалось би, без допомоги найближчих родичів, близьких друзів практично неможливо. Тож недаремно саме в медичній галузі є найбільше нині трудових династій, коли батьки передають свої набуті знання та досвід синам і дочкам.

Шлях у медицину завідувача хірургічного відділення КНП «Калуська ЦРЛ» Ігоря ГУЦУЛА ламає ці стереотипи. Адже в їх сім’ї та родині в декількох попередніх поколіннях ніколи не було медиків. Але Ігор ще змалку полюбив професію лікаря та з великою повагою спостерігав за людьми в білих халатах.

– Так звані твори на вільну тему або про улюблену професію я завжди писав про лікарів та їх працю, – розповідає Ігор Ігорович, – і в мене вони, на думку вчителів, були цікавими. Але захоплення медициною цим не обмежувалося. Бо в дитинстві на пасовищі, а сам я із села Креховичі, що неподалік Брошнева, ловив жаб і вже тоді став практикуватися в проведенні операцій. І таке, здавалось би, незвичне для дитини заняття мене захопило, тому після закінчення школи я без вагань подав документи у Львівський державний медичний інститут.

– А все ж, хто і що сприяло вашому становленню як лікаря-хірурга?

– Інтернатуру я закінчував при нашому тоді вже Львівському медичному держуніверситеті. Його так званий очний цикл пройшов на в Івано-Франківській державній медакадемії на базі обласної лікарні, а перші практичні навики отримав у нашій лікарні в Підгірках, яка ще тоді мала назву Калуське ТМО (територіальне медичне об’єднання. – Авт.). Керував тоді медзакладом хірург Євген Процюк, але своїм головним наставником я вважаю великого професіонала своєї справи Марію Михайлівну Білінчук.
А ще до мого зростання як лікаря-хірурга долучилися тодішній завідувач відділення Ярослав Кущак і такі досвідчені хірурги як Богдан Кузик, Іван Дубас, Іван Собків, Іван Приймак. Працював та переймав досвід і в Андрія Мельничука та в інших лікарів-хірургів. Усіх відразу й не пригадаєш, адже загалом я в нашому відділенні працюю близько 20 років.

– Наскільки змінилися за цей період хірургія, що нове з’явилося в методах лікування?

– Коли я розпочинав свою трудову діяльність як лікар-хірург, то практично ще не було так званої лапароскопічної хірургії, або, як нині частіше називають, малоінвазивною. І ми потихенько, поступово стали впроваджувати ці сучасні методи в нашій лікарні. Починали з найпростішого – операції з видалення апендициту. Раніше ж як було: розрізали пацієнту живіт і оперували. Зараз же ми цю операцію на 99,9 відсотка робимо лапароспопічно, зробивши в животі хворого три невеличких прокольчики. І такі операції, тобто малоінвазивним методом, ми нині проводимо й на інші органи.

Такому прогресу в методах проведення операційних втручань нам допомогло сучасне діагностичне обладнання, яке з’явилося в останні роки в Калуській ЦРЛ. Коли я прийшов, то в лікарні не було ні комп’ютерної томографії (КТ), ні магнітно-резонансної томографії (КМТ). Тобто ми сьогодні маємо необхідне сучасне діагностичне обладнання, яке дає можливість визначити як рівень захворюваності, так і потребу в проведенні операції. Адже навіть необхідність операції на той же апендицит без сучасної томографії важко визначити.

– Лікування якого органу вважається найважчим у хірургії і що тут змінилося після впровадження малоінвазивних методів операційних вручань?

– Важкою у лікуванні і в хірургії є підшлункова залоза. Адже коли в ній відбувається запальний процес, то вона, образно кажучи, починає топитися і в черевній порожнині з’являється тоді чимало рідини. І щоб її не розрізати, не занести інфекцію ми знову ж лапароскопічно при гострому панкреатиті робимо чотири отвори на животі й викачуємо цю рідину. Такий метод лікування дозволяє хворому в той же день стати на ноги, адже він не переніс навантаження на черевну стінку, а операційне втручання було стерильним.
Аналогічно проводяться нині операції й на жовчному міхурі. Зрештою, у нашому медичному закладі створене відділення малоінвазивної і пластичної хірургії, яке спеціалізується в основному на видаленні жовчного міхура лапароскопічним методом. Також вони уже освоїли проведення операцій малоінвазивним методом на діафрагмальні та пахові грижі та з деяких інших видів захворювань.

– А в чому основна відмінність роботи хірургів вашого відділення і малоінвазивної та пластичної хірургії?

– Нині такого чіткого розмежування не існує. Але раніше, коли до нас поступали хворі із жовчним холецеститом, то ми їх переводили у відділення малоінвазивної і пластичної хірургії. Сьогодні ж ми їх вже самі оперуємо, застосовуючи лапароскопічний метод операційного втручання. Бо, наголошую, малоінвазивна хірургія все більше й більше поширюється нині при операційних втручаннях у медичних закладах не лише обласних центрів, а й на районному рівні.

А ще нам суттєву практичну допомогу надають вузькопрофільні спеціалісти з обласного центру. Це, зокрема, відомий хірург, а донедавна завідувач торакального відділення обласної лікарні Ігор Гатайло, доктор медичних наук, професор Івано-Франківської державної медичної академії Володимир Пилипчук й інші.

– Як ви оцінюєте рівень забезпеченості відділення обладнанням? Якого ще потребуєте?

– Впровадження малоінвазивної хірургії потребує й оновлення існуючого медичного обладнання. І адміністрація нашої лікарні чимало зробила задля цього. Так, приміром, останнім часом нам відремонтували і відновили роботу лапараскопічного коагулятора та кліпсоплікаторів. А ще було придбано сучасну коагуляційну машину німецької фірми «Техно», адже раніше у нас була вітчизняного виробника. Нова машина допомагає нам проводити операції як на відкритому животі, так і малоінвазивним методом.
Звісно, що в нас є бажання, аби було придбане й інше обладнання, яке поліпшить роботу хірургів. Зокрема потребуємо так званої насадки «Лігашур» до вже придбаної коагуляційної машини.

– Ви очолюєте відділення, без якого не може обійтися жодна лікарня. В якому режимі працюють його лікарі?

– Окрім того, що вони працюють на робочому місці, двоє лікарів-хірургів постійно перебувають на цілодобовому чергуванні. І знаходяться вони не в приймальному відділенні, а в хірургічному, надаючи при необхідності допомогу пацієнтам з усіх відділень лікарні. Водночас вони відповідають за стан хворих, яких доставляє «швидка» допомога з дорожньо-транспортних пригод, та інших. Один із цих спеціалістів є старшим за категорією, а другий – молодий, але саме ця пара хірургів зобов’язана надати пацієнту необхідну допомогу, а при необхідності й прооперувати.

Хочу з цього приводу сказати, що цілодобове надання невідкладної медичної допомоги є дуже відповідальним завданням для лікарів. На Калущині, до речі, в такому режимі працюють лише фахівці нашого хірургічного відділення.

– Як позначилася на роботі колективу відділення пандемія коронавірусу?

– Працювати стало важче, адже і наш персонал, зокрема й лікарів, залучають до лікування хворих на коронавірус. Окремі з них навіть тимчасово переводяться в так звані ковідні відділення. Ми не можемо і не повинні бути осторонь непростих реалій нашого сьогодення.

– Чи не жалкуєте, що в свій час погодилися очолити хірургічне відділення?

– На посаді завідувача я вже третій рік. Питання про моє призначення вирішувалося без мене, адже я перебував на курсах підвищення кваліфікації. А коли дізнався, то не відразу погодився. Обговорював пропозицію з колегами, дружиною Ніною Степанівною, яка, до речі, працює кардіологом у нашій міський поліклініці.

– Виходить, що у вас сім’я медиків. А чи не захочуть піти слідами батьків ваші діти, яких у вас, наскільки мені відомо, двоє?

– За молодшу восьмирічну Софійку скажу так: «Все може бути…» А ось син Тарас вибрав іншу професію. Нині він навчається в юридичному інституті Івано-Франківського національного університету ім. Василя Стефаника. Це – його вибір, адже в свій час мені ніхто не забороняв стати лікарем.
Записав Анатолій ГАЙОВИЙ.